„Підчас планування ортодонтичного лікування просто неможливо брати до уваги тільки зуби, переміщення яких є бажаним.” Вільям Р. Проффіт. В сучасній ортодонтії мікроімпланти широко використовуються, як стабільна скелетна опора для успішного контрольованого ортодонтичного переміщення зубів.

Robert Moyers (1988) вказував, що кооперація зі сторони пацієнта є одним з найважливіших факторів, що обмежує ортодонтичне лікування, тобто, пацієнт визначає успіх лікування. Проводячи незнімне ортодонтичне лікування з використанням брекет-системи дуже важко досягти хорошої взаємодії з пацієнтом, що використовує поза ротову тягу для посилення внутрішньо ротової опори. Таким чином, виникає необхідність у пошуку шляхів вирішення проблеми кооперації та використання стабільної скелетної опори в процесі ортодонтичного лікування.

В ортодонтичній практиці в якості стабілізуючої опори зазвичай використовують дентальні імпланти, в разі їх наявності в порожнині рота. Але такі імпланти мають певні недоліків, у порівнянні з мініімплантами, а саме анатомічні застереження по причині їх великого розміру, високу собівартість, подовження строку лікування, пов’язаного з додатковим часом, необхідним для загоєння після хірургічної маніпуляції та стабілізації після встановлення.

На сьогодні більша частина мікроімплантів має вигляд саме мініатюрних гвинтів. Ортодонтичні мікроімпланти мають малий діаметр (1,2-1,6 мм) та довжину 6мм і більше  (для верхньої щелепи) і 5мм (для нижньої). Особливу увагу при вибору розміру мікроімпланта, необхідно звертати на шлях його введення. Мікроімплант може встановлюватись в діагональному і перпендикулярному напряму по відношенню до кортикальної пластинки. Для кращої механічної стабільності слід використовувати більш довгі та широкі мікроімпланти. Найліпша довжина мікроімпланта визначається під час створення пілотного отвору.

При використанні імплантів великого розміру, особливо виготовлених з чистого титану низької якості, можуть виникнути труднощі з видаленням його після використання, внаслідок кісткової інтеграції. Титанові мікроімпланти доволі легко ламаються, що необхідно враховувати в процесі їх встановлення. Відламаний фрагмент може бути проблематично вилучити.

Зони встановлення мікроімплантів різноманітні: вилично-альвеолярний гребінь, бугор верхньої щелепи, вестибулярна та піднебінна поверхня альвеолярного паростку між коренями зубів, зона серединного піднебінного шву, ретромолярна ділянка, симфізу нижньої щелепи, в ділянці відсутніх зубів. Завдяки оптимально малим розмірам мікроімпланти можливо встановлювати практично в любій ділянці ротової порожнини, де наявна кістка.

Нажаль, не можливо забезпечити у всіх випадках стабільність мікроімплантів. Первинна механічна стабільність – основна вимога успішного використання мікроімпланту. Якщо підчас встановлення мікроімплант мав контакт з коренем зубу, він практично завжди стане рухливим згодом. Заміна мікроімпланта відбувається успішно і незалежно від наявності в нього рухливості, чи ні.

Мікроімпланти можна навантажувати відразу після встановлення. Успішно використовуються мікроімпланти для групової рефракції (закриття простору після вилучення), інтрузії/екструзії зубів, дисталізації/протракції зубів, випрямлення молярів, вирівнювання оклюзійної площини, одностороннього звуження зубного ряду та інше, оптимізуючи силове навантаження на певерхню кореня зубів.

Отримання абсолютного анкоражу – було неймовірним для кожного ортодонта. Мікроімпланти здатні зробити неймовірне реальним в повсякденній роботі практикуючого ортодонта.

 

Література:

1.     «Микроимпланты». Jae-Huyn Sung, Hee-Moon Kyung, Seong-Min Bae, Hyo-Sang Park, Oh-Won Kwon, кафедра ортодонтии Кенгбукского Национального Университета, Южная Корея; James A. McNamara, Jr. кафедра ортодонтии и детской стоматологии Мичиганского Университета,США. 2003-2004